Як усім світом за праве діло боролися...

Нещодавно робив матеріал-розслідування. Суть проблеми полягає в тому, що до великого будівництва підвозять матеріали дорогою, котра проходить одразу через кілька сіл. Через оті “перевезення” в людей, котрі живуть обабіч шляху, потріщали стіни у будинках. Вони зі сльозами на очах не один рік поспіль зверталися як до керівників будівництва, так і до чиновників всіх рівнів. Дійшла черга і до журналістів. Матеріали виходили в газетах, на різних телеканалах. Для кількості і повноти картини “потерпілі” вирішили піти і на радіо. Робити матеріал випало мені. Розуміючи, що навряд чи я чимось допоможу – не ті сили, щоб тягатися з таким солідним будівництвом та дядьками, які його курують. Але спроба з’ясувати ще раз бодай щось для цих селян чи вже й просто вислухати, думалось мені, буде не зайвим. Репортаж вийшов в ефір. Вже наступного дня мав розмову з однією людиною, котра, як виявилось, теж трішки була “в темі”. За її словами, вищезгаданим “борцям за справедливість” кілька разів пропонували немалі гроші на ремонти, одначе суми селян, вочевидь, не влаштовували. Бо ж стіни стінами, а й про інші свої потреби забувати не слід, думали ґазди, потираючи руки та дивлячись в бік недобудованого гіганта. Де тут правда?, – сказати важко. Можливо, й щирими були бідкання людей, які бояться спати у власних домівках в очікувані, коли стеля зустрінеться із підлогою, але знаючи український менталітет, чомусь мимоволі схиляєшся до іншої версії, цинічнішої.