“Вагонные споры – последнее дело, когда больше нечего пить” (Машина времени)

Якось їхав у напівпорожньому чи напівповному тролейбусі (це щоб і оптимістам, і песимістам догодити). Навпроти мене сиділи дві жінки похилого віку, простіше бабки. Усю дорогу вони сперечалися, хто ж все-таки кращий – Юлька чи Віктор Федорович? При чому першу вони чомусь так і величали зухвало-пестливо “Юлька”, а до імені іншого героя словесних баталій обидві додавали горде “Федорович”. До речі, прихильниця сильної чоловічої владної руки весь час споглядала на опонентку якось по-особливому: чи то зверхньо, чи, точніше, з очевидно вираженою зневагою… Мовляв, ось такий він солодкий смак перемоги. Але зараз не про те. Все набагато простіше і лаконічніше. Наскільки я зрозумів з контексту дебатів, рішуче налаштовані прихильниці обох політиків щойно познайомились. Тоді ж, певно, і промайнуло щось таке у поглядах обох, що спонукало бабусь на безкомпромісний словесний поєдинок, де немає місця пощаді чи жалю, бо ж боролися за свої “ікони”, за українських месій. Такий собі словесний хрестовий похід, тим паче, що ворог недалеко. Сперечались жваво, голосно, подекуди навіть аргументовано, як мені здалось, і отак, ні на хвильку не змовкаючи, і зійшли обидві на одній зупинці. Мене після цього довго не залишала одна думка: коли ж ті їхні екранні улюбленці, беручи приклад із своїх “захисниць”, так само дочекаються своєї зупинки і зійдуть з політичного переповненого тролейбуса? І як непогано було би, коли б зробили вони це якнайшвидше та ще й разом… А до чого писав? Гордощі переповнюють! В жодній країні немає стільки політичних експертів.